• Русский
  • Українська

Віра неслухняної Світланки

Віра неслухняної Світланки

 

Продзеленчав дзвінок з останнього уроку. Тетяна Георгіївна, учителька початкових класів, зробила оголошення: «Сьогодні о 16:00 бажаючі можуть піти в театр. Лише потрібно запитати дозволу у батьків і, звичайно ж, узяти з собою гроші на квиток, проїзд та морозиво».

 

Діти були в захваті. Світланка помчала додому, щоб відпроситись у мами.

 

 

 

За бажання потрібно платити

— Донечко, ми чекаємо гостей сьогодні увечері, — сказала мама. — І краще, аби ти залишилася вдома.

Розчарована, Світланка вибігла з кухні й розридалася. Їй так хотілося в театр з усіма! І тоді дівчинка наважилася. Вона взяла зі своєї скриньки гроші, подаровані їй на день народження, і непомітно вислизнула з квартири.

 

Біля школи вже чекали однокласники.

— Діти, — запитала Тетяна Георгіївна, — усіх вас відпустили батьки?

Усі дружно вигукнули:

— Так!!!

У цьому хорі прозвучав і Світланчин голос.

— Тоді можемо йти, — усміхнулася вчителька.

 

Море вражень

Діти зайняли місця в залі, і вистава розпочалася. Величезні прожектори освітлювали яскраві декорації. Дитячі погляди захоплено стежили за подіями на сцені. Пригоди казкових героїв змушували глядачів то сміятися, то переживати.

 

Після вистави…

Сидячи в парку з морозивом у руках, діти, перебиваючи одне одного, бурхливо обговорювали виставу.

 

Світланка доїла морозиво й вирішила, поки однокласники балакають, піти за другою порцією смаколика. Вона зовсім забула про те, що гроші залишилися тільки на зворотну дорогу.

 

Задоволена, дівчинка йшла по парку й очима шукала продавщицю з ласощами. Та жінки ніде не було. Світланка повернула на іншу стежку, потім на третю…

— Так-так, а куди ж іти? — раптом зупинившись, задумалася Світланка.

 

Роззирнувшись навсібіч, вона побачила перед собою лише величні сосни. Серце затріпотіло, ноги зробилися ватяними. Стало ясно: вона загубилася.

 

На вулиці стемніло, засвітилися ліхтарі. А Світланка не знає, в якій частині міста вона опинилася. Почувши звук машин, дівчинка побігла до дороги.

Ось і зупинка. За декілька хвилин мимо промчало стільки транспорту… Який саме потрібний Світланці, щоб дістатися додому?

Підійшов автобус, і його номер видався дівчинці знайомим.

 

Світланка впевнено зайшла всередину, розплатилася й сіла на вільне місце. Скоро вона буде вдома!

Та місцевість за вікном була чомусь зовсім незнайомою.

Автобус зупинився, і водій оголосив:

— Усе, далі не їдемо. Це кінцева.

Тільки тепер Світланка збагнула, що залишилася сама у великому автобусі. Перелякана, вона вийшла й завмерла. Перед нею було поле, і більше ні-чо-го.

 

Страх сковував тіло, у голові мигтіли думки про маму, яку вона не послухала, про вчительку, яку обманула. І сльози нестримно полилися з очей.

Зупинившись, Світланка підвела голову до неба й, тремтячи чи то зі страху, чи то з холоду, промовила:

— Боже, я не знаю, куди далі йти. Я заблукала. Прошу, пробач мене за обман, за непослух. Допоможи мені повернутися додому. Я всім серцем вірю в те, що Ти не залишиш мене.

Опустивши голову, Світланка вже спокійно пішла по дорозі.

Раптом перед нею з’явилося двоє незнайомих чоловіків:

— Дівчинко, а чому ти йдеш одна, та ще й уночі?

— Я заблукала… — відповіла Світланка.

— А де ти живеш?

Світланка назвала адресу.

— Пройди ще кілька метрів, там буде зупинка, сядеш на двадцять п’ятий автобус.

Дівчинка знову заплакала.

— Що трапилося? — здивувалися незнайомці.

— У мене немає грошей на проїзд.

Тоді один чоловік простягнув їй гроші й побажав щасливо дістатися додому.

 

Подяка Богові

Світланка повернулася додому, коли було вже зовсім пізно. Можна лише уявити, як сильно хвилювалися за неї батьки! Дівчинка ще з порогу їх

обійняла й попросила пробачення. Потім вони разом подякували Богові за те, що все закінчилося добре.

 

Світлана Мокан

 

 

 

 

    << попереднє    оповідання    наступне >>