• Русский
  • Українська

Страшна таємниця глибокого підземелля

Максиме, я їду в місто. Усі тварини нагодовані й напоєні. Приїду пізно, тому тобі доведеться відвести корову в стійло, коли вона повернеться з пасовища. І ще ввечері даси їсти худобі й птиці.

 

— А Машка? — захвилювався Максим.

 

І недаремно, відтоді, як тітчина коза Машка добряче дала йому своїми здоровенними рогами, Максим обходив її десятою дорогою.

 

— Машку я віддала на все літо в череду. Буде на пасовищі з вівцями й козами, там і їй веселіше, і тобі спокійніше. Так що не хвилюйся, додому вона повернеться лише восени, — усміхнулася тітка.

 

— А я й не хвилююся, — насупився Максим. Йому було неприємно відчувати себе боягузом.

 

За скарбами

Нарешті тітка поїхала. У дворі стало тихо. Ситі тварини вляглися, пережовуючи свої жуйки, тільки кури кудахкали, виховуючи невгамовних курчат. Максим сидів на порозі й стругав паличку. Раптом він відчув, як маленький камінчик стукнувся об його коліно. Хлопчик озирнувся. Над плотом, як і слід було сподіватися, стирчала руда з тонкими кісками

 

Пашкина голова. Він устав і пішов до хвіртки. Пашка швидко зайшла у двір.

 

— Ну, ми підемо за скарбами? — очі дівчинки горіли від цікавості.

 

— Навіть і не знаю, — зам’явся Максим. — Тітка Тоня суворо заборонила підходити до провалля. А раптом нас засипле, хто тоді нас витягне?

 

— Ти що, боїшся? — посміхнулася Пашка.

 

Максим, так само, як і ранком, відчув себе боягузом. Для хлопчика це почуття нестерпне. Трохи помучившись питанням, чи буде його вчинок непослухом чи ознакою чоловічої хоробрості, він вибрав друге. Тітка пробачить непослух, а от Пашка боягузтво ніяк пробачити не зможе.

 

— Гаразд, ходімо. Тільки треба підстрахуватися.

 

Максим узяв мотузку, Пашка набрала по пляшці води, хліба і яблук, на випадок, якщо їм не вдасться відразу вибратися.

 

У підземеллі

Максим завбачливо прив’язав край мотузки до груші, що росла неподалік. Хлопчик спустився першим, тримаючись однією рукою за мотузку, у другій руці він тримав товсту палицю з прив’язаним до неї великим ліхтарем. Слідом спустилася Пашка.

 

У ямі все було, як і першого разу, коли Максим провалився. Скриня, а за нею біла рука так само лякали. Максим, намагаючись здаватися мужнім, тицьнув палкою об руку. Рука була твердою, як камінь. Це й був камінь, тобто, це була кам’яна рука.

 

Максим підійшов ближче й освітив ліхтарем це страхітливе місце. Світло ліхтаря вихопило з темряви не лише білу руку, але й голову, що лежала поодаль, і глечики, закриті дерев’яними корками. Поруч із ними лежали напівзгнилі плетені кошики, пляшки старовинної форми, вкриті пилом.

 

— Це частини якоїсь статуї, — сказав Максим. — Я такі в музеї бачив.

 

— Вона все одно зламана, кому така потрібна, — сказала Пашка. — От, що там у скрині? Напевно, золото.

 

— Потрібно відкрити.

 

— Ось, я взяла сокиру, — простягнула невелику, але досить гостру сокиру.

 

— Звідки вона в тебе? — здивувався Максим.

 

— Думаєш, тільки тобі страшно. І взагалі, тільки нерозумний піде в страшні місця без зброї.

 

— Мені не страшно, — невдоволено буркнув Максим.

 

— Бреши більше, — посміхнулася Пашка. — Усім у такій дірі стане страшно.

 

Максим вирішив промовчати, тому що більше обманювати не хотілося. Йому справді було моторошно від цього мороку, що оточував зусібіч, від запаху старовини й сирої землі, від звисаючого коріння дерев.

 

— Давай відкривай, — нетерпляче промовила Пашка.

 

— Посвіти мені, — сказав Максим, передаючи ліхтар дівчинці.

 

Те, що побачив Максим, цілком відбило в нього бажання виламувати замок. Скриня була дуже гарною. Відразу вони цього не помітили: товстий шар пилу й тьмяне світло приховували інкрустовані поверхні, мереживні металеві куточки, петлі, прикрашені кутими завитками. Навіть висячий замок був справжнім витвором мистецтва.

 

— Ну, чого ж ти чекаєш? Ламай! — сказала Пашка.

 

— Не можу — це дуже коштовна скриня. Нам у школі розповідали, що старовинні речі ручної роботи коштують дуже дорого.

 

— Ну й що, це ж мотлох. Вона вже зовсім гнила, а замок іржавий, — обурилася Пашка. — Ну, ти такий... — вона затнулася, щоб не сказати образливих слів своєму новому другові.

 

— Який? — насупився Максим.

 

— Міський, от який, — викрутилося дівчисько.

 

— Ламати не буду, — уперто сказав Максим. — Давай пошукаємо, може, ключ знайдемо.

 

— Ага, так тобі ключ і залишили, на блюдечку.

 

Скриня мерця

Але Максим почав світити, обходячи скриню й видивляючись на підлозі земляної печери предмет, схожий на ключ. Раптом він наступив на щось, і це щось хруснуло так голосно, що хлопчик завмер. Максим посвітив собі під ноги, і волосся в нього стало дибом. Він стояв на людських кістках. Точніше, на тому, що колись було людською гомілкою. Поруч валявся напівзотлілий короткий чобіт, з якого стирчали кістки стопи.

 

Пашка верескнула. Максим відскочив, світло ліхтаря заметалося й висвітило те, що було за скринею. Звідти на дітей дивилися порожніми очницями два черепи із залишками волосся, що жмутами звисало з чола. В одну мить, не тямлячи себе, Максим і Пашка вискочили з ями.

 

Алла Алексєєва

<< попередня    пригода    наступна >>