Сиджу я вдома, або Небезпечна пригода

Сиджу я вдома, книжку читаю, а тут дзвінок лунає. Здивувався я, думаю, хто б це міг бути? Мама з татом аж увечері приїдуть, сестричка — у бабусі.  

Двері відчиняю, а там Вітя, мій однокласник.

— Привіт, Серього, — каже. — Гайда в парк гуляти?

Я на нього поглянув уважно.

— Ти що, — відповідаю. — Який парк? Карантин же ж!

— Та годі тобі, — Вітя у відповідь. — Вигадки це все! У мене вдома якраз немає нікого, бабуся до сусідки пішла. Півгодини на розминку вистачить!

З Лордом на прогулянку

Подумав я, і… так мені захотілося в наш парк хоч на хвилинку потрапити. Ви не уявляєте навіть, як там добре. Будь-якої пори року — і взимку, і весною, і влітку, і восени! Але ж… небезпечно. Ще з однієї причини.

— А побачать нас на вулиці без батьків, що тоді? — запитую. — Адже їм штраф доведеться платити величезний!

Але Вітя мене по плечу ляснув:

— Так отож! Ніхто нас не оштрафує! Дядько Сашко з нашого будинку Лорда свого на прогулянку веде. А ми разом із ним прогуляємося. Здорово, еге ж? Справжня пригода!

Вдома набридло

Ох, розумів я всередині, що неправильно це, але ж вдома сидіти так набридло! Отже, зібрався я, маску начепив і за Вітьком вискочив.

Дядько Сашко нас біля під’їзду чекав. І Лорд, пес його, теж там сидів.

І вирушили ми до парку. Там народу не було, так що ми з Вітею маски зняли, і побігали, і біля озера побували, і в спорткомплексі позаймалися. А потім додому пішли.

Моїх нікого ще не було, отож узявся я знову книжку читати. А потім тато з мамою приїхали, піцу по дорозі купили, і все у мене було чудово. До часу. Бо ввечері раптом в горлі почало дерти, кашель десь узявся. Я ж у парку ноги намочив, коли за Лордом по калюжах бігав! Перелякався я. Схопив телефон, щоб Вітькові зателефонувати, а від нього повідомлення приходить: «Серього, я захворів. Що робити?» Ну що робити? Здаватися.

Розповів я все татові з мамою — і що тут почалося! Температуру міряли, швидку викликали, до лікарні їздили. Та я найбільше не за себе хвилювався, а за батьків. Раптом вони від мене теж заразяться, якщо я цей вірус жахливий підхопив? Але, слава Богу, все обійшлося. Не вірус це був, а застуда і у мене, і у Вітька.

Не казка

Доброго, звичайно, у цьому також мало, тим більше що батьки мене потім покарали. Довелося  тиждень хворіти, а потім ще тиждень у повній ізоляції провести. Ні тобі інтернету, ні телефону, одне навчання онлайн!

Ну та гаразд, головне не в цьому. А в тому, що я зрозумів: не можна егоїстом бути і лише про себе думати, як мені тато потім роз’яснив. І що епідемія коронавірусу — не казки це, а реальність. Тому слід бути обережним, аби самому не захворіти та інших не заразити, і поводитися так, як лікарі рекомендують. З дому виходити не потрібно, а вже якщо вийти довелося — тільки з дорослими. І робити все можливе для зміцнення організму: овочі їсти та фрукти, зарядкою вранці займатися.

Отож мене ця небезпечна пригода уму-розуму навчила, і сподіваюся, що й вам мої поради теж стануть у пригоді. Бережіть себе та своїх батьків!

Олена Марчук

    << попереднє  •  оповідання  •  наступне >>