• Русский
  • Українська

Шукачі — не чорні копальники

Бути сміливим — добре. Та хто згодиться лізти під землю й дивитися мертвеця?

Може краще піти покататися на конях? Або ловити рибу?

 

Так, — зітхнув очкарик Гоша, почувши розповідь Максима про підземелля. — Справа не така проста, як здається на перший погляд.

 

— Чого це вона непроста? — обурилася Пашка. — Дуже навіть проста! Заповзаємо під землю, відкриваємо скриню зі скарбом, і ми — герої!

 

— Побачимо, що ти скажеш, коли тебе з героїв запишуть у чорні копальники.

 

— Хто такі чорні копальники? — несміливо запитав Пашкин братик Іванко.

 

— Чорні копальники — злочинці, тільки вони не крадуть гаманці, а без дозволу викопують із землі скарби. Якби вони робили це акуратно, правильно, зберігали все, що знайдуть, навіть черепок розбитої тарілки, записували, що під чим лежало, то вони дуже допомогли б археологам. Але копальники шукають лише золото, а все інше викидають або знищують, а потім археологи не можуть визначити, кому належали знахідки й до якого періоду часу їх віднести. А це злодійство. Найсправжнісіньке. Вони крадуть у історії.

 

Максим задивувався. Він ніколи не зустрічав такого розумного хлопчика.

 

— Чому це нас повинні записати в чорні копальники? — запитав Колька, Пашкин однокласник.

 

— Та це й так зрозуміло, — втрутилася Пашкина подружка Галка, — ми не археологи й нічого не знаємо про те, що повинні робити.

 

— Потрібно повідомити археологів про підземелля, — наполягав Гоша.

 

— Думаєш, їх зацікавить те, що Максим і Пашка знайшли? Може, там просто труп і треба викликати поліцію, — засумнівався Колька.

 

— Ти вважаєш, що ми вас дарма покликали, що справа нічого не варта? — спалахнула Пашка. — Думаєш, що там просто лежить труп, що тітка Тоня вбила когось і закопала?! Та ти не знаєш, що ми там знайшли!

 

— А що ви там такого особливого знайшли?

 

— А скриня?

 

— Так у селі можна сотню таких скринь знайти! — не відступав Колька. — У моєї бабусі аж дві.

 

Не кожний може бути шукачем

— Припиніть, — строго сказав Максим, — ми можемо здогадуватися, можемо сумніватися, але нам потрібно все-таки дізнатися, що в тітки в городі робиться. Давайте вирішимо, що робити далі.

 

— Мені це нецікаво, — сказала раптом Галка, — до мене сестра двоюрідна з міста приїхала, ми з нею зібралися в кіно. А завтра поїдемо в район купувати мені нове плаття. Через тиждень весілля в брата, потрібно ще мамі допомогти. Так що я зайнята.

 

— Зрозуміло, — насупилася Пашка, — обіцяй, що нікому не розповіси про наш секрет.

 

— Воно мені треба, — посміхнулася Галка. — Грайте хоч у детективів, хоч у копальників, а я вже виросла з цих ігор. Гаразд, я піду, засиділася тут з вами, — сказала Галка й почала спускатися по драбинці, приставленій до дверей горища, де радилися наші шукачі.

 

— Мені теж не хочеться на трупи дивитися, — ніяковіючи сказав Колька. — Ти, Пашо, вибач, але ми з пацанами на лиман зібралися рибу вудити, там цікавіше. І батько влаштував мене на стайню допомагати йому. Там такі коні!  Спортивні! Мені обіцяли доз­волити прокататися на коні, якщо добре працюватиму. Так що у мене зовсім немає часу тут з вами мертвяків викопувати. Я теж піду. Не хвилюйтеся, і словом не обмовлюсь. Пашка мене знає!

 

І Колька теж пішов.

 

Нас мало, та ми в тільняшках

Пашка сиділа, опустивши голову. Вона була дуже засмучена.

 

— Пашо, Пашко, — смикнув сестру за поділ Іванко, — я з тобою залишуся, я тебе не кину.

 

Пашка обійняла брата й лагідно скуйовдила його чуба.

 

— Я знаю, — сказала вона й усміхнулася: — Нас мало, та ми в тільняшках.

 

— І я залишаюся, — сказав очкарик Гоша, — але не тому, що робити нічого, а тому що я вдома відвідую історичний гурток. Мені навіть наш викладач доручив написати історію села, у якому живе моя бабуся. А це поховання може бути цікавим фактом в історії цього місця. Але я хочу, щоб ми з вами робили все правильно.

 

Хто в що вірить

— Ми теж цього хочемо, але не тільки тому, що потрібно робити все правильно, а тому, що красти — гріх.

 

 

— Гм... Ти що, віруючий? — запитав Гоша.

 

 

— Так, я християнин.

 

— А я — ні. Я вірю в еволюцію.

 

— А я вірю, що Бог створив цей світ, що цьому світові трохи більше десяти тисяч років.

 

— А я думаю, що Землі багато мільярдів років, що життя було занесено з космосу, — наполягав Гошка.

 

— А я вірю, що Бог створив землю й усіх людей! — не відступав Максим.

 

— Припиніть суперечку! — обурилася Пашка.

 

Хлопчики замовкли.

 

— Ти маєш рацію, — сказав Максим, — сперечатися марно. Я вірю в створення, Гоша в еволюцію...

 

— Я не вірю, я знаю, — перебив Гошка, — це наукові факти.

 

— Це всього лише теорія, до речі, науково недоведена. І якщо ти такий учений, то повинен знати, що багато фізиків, математиків, які намагалися довести теорію еволюції, відмовилися від своєї віри в неї, тому що переконалися, що створення — це реальність. Багато хто з них давно стали людьми віруючими. До речі, і твій Дарвін наприкінці життя покаявся в тому, що придумав теорію еволюції, він просив у Бога прощення за те, що ввів в оману багатьох людей.

 

— Звідки ти це все знаєш? — здивувався Гошка.

 

— Я теж люблю читати, — усміхнувся Максим. — І не вірю всьому, чого мене вчать, тому що все звіряю з Біблією.

 

— Так, Біблію я ще не читав, не можу висунути жодного аргументу на свій захист, — сказав Гошка. — Ну що ж, дозволь потиснути тобі руку. Справжній учений повинен розглядати всі точки зору й усебічно вивчати предмет, так говорить мій учитель. Я буду тут усе літо, тому розгляну й твою теорію про походження світу. Але висновки робитиму самостійно. Згода?

 

— Завжди радий допомогти, — зовсім як дорослий відповів Максим.

 

Офіцерська сумка на пам’ять

— Так ми що не поліземо в підземелля? — нетерпляче запитала Пашка.

 

— Навпаки, завтра зранку підемо туди, але спочатку нам потрібно підготуватися й написати план наших дій, — сказав Гошка.

 

— Слухай, а ти простими словами можеш говорити? — розсердилася Пашка.

 

— Я ж українською розмовляю, — здивувався Гошка. — Хіба ти мене не розумієш?

 

Пашка зніяковіла, але відразу ж знайшлася:

 

— От Іванкові не зрозуміло.

 

— Усе мені зрозуміло, — насупився Іванко. — Зав­тра йдемо до мертвяків, а сьогодні підготуємося, щоб тітка Тоня нас не піймала.

 

— Правильно, — засміявся Максим, — бачиш, усе людині зрозуміло.

 

— Тоді давайте обговоримо наш план, — запропонував Гошка.

 

Він відкрив армійську сумку, таку, яку носили під час війни офіцери, і вийняв звідти олівець і блокнот. Помітивши

зацікавлені погляди друзів, пояснив:

 

— Це сумка мого дідуся, бабуся подарувала, щоб пам’ятав, яким мій дід був.

 

— Він воював?

 

— Ні, під час війни дідусь був ще дитиною, але після війни служив в армії й був хорошим офіцером. Одного разу він урятував солдата від випадкового снаряда. Тоді йому ампутували ногу й відправили додому. Ось таким був мій дідусь, і я пишаюся ним.

 

— Так, сміливий.

 

— Я не такий сміливий. Мені, правду кажучи, страшно лізти до мерців, але я обіцяв бабусі, що стану схожим на дідуся, тому завтра полізу.

 

— Нам усім страшно, але на те ми й команда, щоб один одного підтримувати. Знаєш, як написано в Біблії: «Друг завжди любить, і він завжди допоможе, як брат, у біді».

 

— Гарні слова. Треба все-таки почитати цю книгу.

 

— До речі, там багато історичних відомостей, записаних зі слів очевидців. Багато археологічних розкопок останніх років підтверджують правдивість того, що там написано.

 

— Довго ви ще мудруватимете, археологи-історики? Може, врешті візьмемося до діла, а то незабаром дорослі з роботи повернуться.

 — Маєш слушність, — погодилися хлопці.

 

Алла Алексєєва

<< попередня    пригода    наступна >>