• Русский
  • Українська

Про що співала прапрапрабабуся

Голуб – Божий птах
Дорослі намагалися розчистити завал, щоб дістатися до загублених у підземеллі дітей. Але це їм погано вдавалося. Земля обсипалася, з’явилися нові провали.

 
Стрімко насувала ніч. Нарешті, вирішили на ранок викликати рятувальників. Селяни розійшлися по домівках, лише родичі зниклих дітей залишилися на місці. Жінки плакали, чоловіки супилися.

 
Антоніна Андріївна згадувала сестру, якій обіцяла доглянути Максима. Вона відчувала себе ошуканкою й злочинницею, звинувачувала себе за неуважність і дуже хвилювалася за племінника. Раптом несподівано для себе самої вона проговорила слова молитви. Вона благала Бога, щоб Він допоміг дітям вибратися.

 
Тієї ж миті Фимко, покружлявши над Антоніною Андріївною, сів їй на плече, немовби втішаючи.

 
Якби Фимко міг говорити людською мовою, то сказав би, що Господь чує кожну молитву кожної людини, особливо тих, хто просить від щирого серця.

 
— Поглянь, Антоніно, — сказав дід Гошки, — це хороший знак. Голуб — Божий птах. Виходить, урятуються наші діти.

 
Усі погодилися з дідом. Антоніна Андріївна лагідно погладила птаха по спинці й мовила:

 
— Ідіть-но ви всі відпочивати. Рано-вранці приходьте, знову почнемо розчищати завал. А там, дивись, і рятувальники приїдуть на допомогу.

 
Карта нескарбів
Саме тоді, коли дорослі, важко зітхаючи, розходилися, друзі досліджували сховище. Гошка витяг сувій із глечика й дуже здивувався, бо тексти були написані старослов’янською мовою. Утім, це були не тексти, а списки. Списки таємних християн.

 
Пашка теж витягнула сувій і прочитала указ турецького паші про смертну кару для всіх таємних християн.

 
Указ шокував дітей. Цих людей так жорстоко карали тільки за те, що вони вірили в Бога. Вони не були розбійниками, вони просто любили свого Бога й хотіли жити в мирі з усіма. За що?! За що їх убили?

 
Віра зростає в стражданні
Пашка та Гошка запитально подивилися на Максима. Максим зрозумів їхнє безмовне питання.

 
— Християн страчували за їхню віру й раніше. Апостолів, які ходили з Ісу­сом, теж стратили. І за всіх часів християн не любили й намагались убити. Не тому що вони були поганими, а тому що людям не подобаються ті, хто живе чесно, хто поводиться гарно й пристойно. Тому що поруч із такими людьми вони почуваються незатишно, їм стає соромно за погані слова й учинки. Христос Сам говорив, що Його учнів будуть гнати.

 
— Так навіщо ж вірити в Бога, якщо Бог не захищає? — обурився Гошка.

 
— Скажи, якби Бог не захищав, хіба на землі залишилися б християни? Їх же було небагато, знищити їх було дуже просто. Наш учитель у недільній школі розповідав, що християни навіть перед загрозою смерті не зрікалися Бога.

 
Після таких страт віруючих ставало не менше, а більше. Тому що люди розуміли, що так вірити можна тільки в справжнього живого Бога, а не в мертву кам’яну статую, якій багато хто кланявся.

 
Таємні записи
— Однаково це незрозуміло! — сказав, посміхнувшись, Гошка.
— Напевно, про цих сміливих людей співала моя прабабуся, — тихо проказала Пашка.
— Але ж твоя прабабуся не жила в той час, звідки вона могла знати про цих страчених? — єхидно мовив Гошка.
— Та зачекай ти, Гошко! Про що в тій пісні співалося, Пашко? — запитав Макс.
— Це були пісні про тих, хто, незважаючи на погрози й страшні катування, не відмовлявся від Христа.
— Угу... — мовив Гошка, — у піснях часто описуються історії, які відбулися насправді. Якщо народ співає про це, то знайдені списки є доказом, що це відбувалося насправді.
— Я вважаю, що ми повинні розповісти про цих людей і знайти місце їх поховання, — сказав Макс.
— Як знайти це місце? Минуло багато століть, — сумно сказала Пашка.
— От якби була карта того часу, — мрійливо сказав Гошка. — Пропоную переглянути всі сувої.
— Авжеж, — погодилася Пашка.
— Батарейка в ліхтарику сідає, нам краще вибиратися звідси. Цікаво, пацючок відніс записку тітці? — турбувався Максим.
— У нас ще дві батарейки зі зламаних ліхтариків, — зауважив Гошка.

 
У ньому прокинувся азарт історика.
— Хоча б оглянемо, що тут є. Пропоную розділитися: Пашка дивиться праворуч, Максим ліворуч, а я — в середині, — запропонував Гошка. — Так ми швидко розберемося, які записи тут є.

 
І вони почали оглядати сувої. Але більше нічого не знайшли слов’янською мовою. Усі сувої були списані арабською в’яззю, зовсім незрозумілою для звичайного школяра. Утомлені й розчаровані, вони присіли на камені.

 
— Треба шукати вихід, — твердо сказав Максим.
— Мабуть, що так, — погодився Гошка.

 
Пашка мовчала. Вона була засмучена цією історією, засмучена тим, що вони в пастці й незрозуміло, як звідси вибиратися.

 
І тут вони почули знайомий писк...

 

Алла Алексєєва

 

 



<< попередня    пригода    наступна >>