• Русский
  • Українська

Найтепліша сніжинка

Щось боляче штовхнуло Максима в спину. Різко обернувшись, він побачив…

 

Те, що побачив Максим, було як у старій піратській пісні, де в приспіві двічі повторювалося: «скриня мерця». Провалившись, хлопчик за мить побачив напівзасипану землею скриню і білу руку, що стирчала з насипу. Волосся на голові здибилося, очі витріщилися, а в горлі застряг безмовний зойк…

 

Максим почав квапливо вибиратися з ями. Це виявилося непросто: краї обсипалися, ноги загрузали в м’якій глині. Нарешті хлопчикові вдалося вхопитися за кам’яний виступ і вилізти нагору.

 

Відбігши від провалля на десяток кроків, він присів на колоду, що лежала біля плоту. Серце шалено билося в грудях. Заплющивши очі, Максим притулився до плоту й спробував заспокоїтися. Але не просидів і п’яти хвилин, як щось мокре, чвакаючи, торкнулося його волосся. Хлопчик злякано підскочив і... побачив козу. Вона теж відсахнулася від хлопчика й обурено замекала. Максимкові полегшало. Хоча він, як справжній мешканець міста, боявся всіх свійських тварин за розміром більших від кішки, кози були для нього одними з найнебезпечніших створінь. Звичайно ж, через їхні роги. А в Машки, так звали тітчину козу, роги були ой-ой-ой, які великі, та ще й закручені та гострі, як шаблі.

 

Максим почав повільно обходити тварину. Коза уважно стежила за його рухами й поверталася слідом за ним. Підійшовши ближче до хвіртки, наш герой помчав щодуху. Коза жваво поскакала за ним, загрозливо нахиливши голову. Коли хлопець уже вибігав із загороджі, Машка-таки приловчилася й піддала його рогами. Удар прийшовся під коліна, тому Максим упав і покотився шкереберть. Невідомо, чим би закінчилася ця сутичка, якби не тітка Тоня.

 

Дівчисько

Умившись і змазавши йодом садна, Максим допоміг тітці накрити на стіл. Пообідавши, тітка прилягла відпочити, а Максим не знав, куди себе подіти. Він тинявся по просторому подвір’ю, обгородженому дерев’яним плотом. Слухав, як у загороді треться рогами об дерево Машка.

 

Стояла сонна тиша. Усе село затихло в полуденному сні. Максим, тиняючись по подвір’ю, кілька разів опинявся біля хвіртки в сад. Але ввійти й дослідити провалля він так і не наважився.

 

Раптом щось боляче штовхнуло його в спину. Максим різко обернувся й побачив руде, укрите ластовинням дівчисько.

 

— Агов, ти, міський! — гукнула впівголоса, щоб не розбудити тітку. — Ти чий?

 

— Я? — здивувався такому запитанню Максим. Він ніколи не думав так про себе. Так чий же він тепер? Тата нема, мами теж нема... Чий же він? — Нічий, — відповів хлопчик.

 

— Так ти що, Антоніні Степанівні чужий? — не відставало дівчисько.

 

— Не чужий, я її племінник, — відповів Максим.

 

— А-а... Так би й казав, що племяш. — Дівчинка вилізла-було на тин, але пильний пес Сірко загрозливо загавкав.

 

Ру­доволоса швидко злізла з плоту.

 

— Агов, чуєш, ти чого не спиш? У нас усі вдень сплять.

 

— А ти чого не спиш?

 

— Моя мамка в місто поїхала, повернеться тільки ввечері. От я й вирішила погуляти. Гайда на лиман купатися!

 

— А у вас тут є лиман? — зачудувався Максим.

 

Він знав, що лимани бувають біля моря, а моря він не побачив, коли їхав у село.

 

— Є. Так підеш?

 

— Ну, пішли, — подумавши, сказав хлопчик.

 

Не дівчаче ім’я

Лиман був нешироким, але дуже довгим. Протилежний берег було добре видно. Село, розташоване на тому березі, було досить великим з просторими й добротними будинками.

 

Покупавшись у теплій зеленкуватій воді, вони присіли на величезний валун, щоб обсохнути на сонечку.

 

— А чого у вас усі в обід сплять? — запитав Максим.

 

— В обід стає спекотно, працювати в полі неможливо — голова не дозволяє, каже, що людей потрібно берегти, тому відпускає додому, а вранці й увечері, коли прохолодніше, люди краще працюють.

 

— Так це дорослі, навіщо ж дітям спати вдень? — обурився Максим.

 

— Так якщо нас не приспати, ми ж такий галас піднімемо. От і вирішили батьки, що й діти повинні з ними відпочивати, щоб спокійніше було, і сонячного удару ніхто не отримав, — відповіла дівчинка.

 

— Мене звуть Максим, а тебе?

 

— Пашка.

 

— Пашка? Так це ж чоловіче ім’я!

 

— Чоловіче? — зареготала Пашка. — Не знала, що Параскевія — чоловіче ім’я.

 

— А, так ти Параскевія.

 

— А ти як думав?

 

— Я думав — Павло.

 

Пашка знову засміялася. Її сміх був таким дзвінким і заразливим, що Максим уперше після смерті мами всміхнувся. «Нормальне дівчисько. Смілива й весела», — подумав він.

 

Таємниця

— А я сього­дні скарб знайшов, — раптом ні з того, ні з сього випалив Максим і відразу про це пошкодував.

 

Пашка підскочила як ужалена і широко розплющеними очами уп’ялася в Максима.

 

— Брешеш!

 

— Я ніколи не брешу, — образився хлопчик.

 

— Так-таки ніколи?

 

— Ніколи!

 

— А де ти його знайшов?

 

— У тітки в саду.

 

— Гм... а я тобі вірю, — серйозно сказала Пашка.

 

— То не віриш, то віриш.

 

— Є підстави вірити.

 

— Які ж такі підстави?

 

— Мені дідусь розповідав, що давним-давно, коли турки тікали, вони в нас у селі зарили великий скарб. Ніхто не знає, де цей скарб. Багато хто шукав. Копали скрізь. Іноді знаходили горщики, повні міді, іноді навіть золото, але де зарили великий скарб, ніхто не знає. Ще кажуть, що за турків у селі були льохи, наповнені всіляким добром. Але цих льохів теж ніхто не знайшов. Ось так.

 

— Значить, я знайшов скарб?

 

— Авжеж. Щастить же деяким, — усміхнулася Пашка, — не встиг приїхати, як відразу скарб знайшов. — Вона задумалася. — А ти покажеш мені його?

 

— Покажу, — Максим зітхнув, йому пригадалася біла рука мерця. — Тільки не зараз.

 

— А давай завтра, коли всі заснуть, ми підемо й подивимося.

 

— Гаразд.

  

Татів подарунок

— Ну добре, забалакалась я тут з тобою, — сказала Пашка й почала надягати сукенку.

 

Раптом з кишеньки випала картонна розписана сніжинка з наклеєним на неї пластмасовим личком.

 

Максим підняв іграшку.

 

— Яка дивна, — сказав він. — Це що, ялинкова прикраса?

 

— Віддай, — сердито сказала дівчинка й вирвала з рук сніжинку.

 

— Я не хотів тебе образити, — мовив Максим розгублено, тому що дівчинка насупилася.

 

— Це мій секрет, — сухо сказала вона.

 

— Я не побоявся розкрити свій секрет, — дорікнув їй хлопчик і відвернувся.

 

Пашка помовчала й, зважившись, раптом захриплим голосом сказала:

 

— Цю сніжинку зробив мій тато. Він помер перед Різдвом. Я вирізала сніжинки, а він приклеював личка й розписував їх. Ми жартували й сміялися, але раптом тато замовк і впав. У нього зупинилося серце. Я завжди її ношу з собою. А коли мене кривдять, я доторкаюся до неї, й мені здається, начебто вона тепла від того, що була в татових руках.

 

Начебто я доторкаюся до татової долоні.

 

— Моя мама теж померла. І я теж не забуваю її. Мені теж здається, що вона іноді стоїть поряд.

 

Пашка підняла свої величезні очі, повні сліз, і подивилася на Максима.

 

— Тато мені розповідав про Різдво, про Марію і Йосипа, про Дитину Ісуса. Коли він закінчив розповідь, то сказав: «Пам’ятай, що б не  трапилося, ти завжди можеш просити Ісуса про захист. Він завжди буде поруч із тобою». І через десять хвилин тато вже не дихав.

 

Максиму хотілося плакати, але він соромився своїх сліз, тому попросив:

 

— Покажи ще раз сніжинку.

 

Пашка витягнула руку й розкрила долоньку.

 

Максим доторкнувся пальцем до Пашиного скарбу й промовив:

 

— Це найтепліша сніжинка у світі.

 

Алла Алексєєва

<< попередня    пригода    наступна >>