• Русский
  • Українська

Фимко і пацючок знають, у чому річ...

Люди сьогодні не розуміють мови звірів і птахів.

Люди перестали розуміти одне одного.

Вони не розуміють Бога.

Чи зможе Максим цього навчитися?

 

 

Пацючкові теж хотілося, щоб хазяїн його розумів. Тоді він розповів би йому про те, що голуби дали йому притулок...

 

Музика сільського ранку суттєво відрізняється від міської. Тут, замість ревіння моторів і сигналів автомобілів, мукали й бекали тварини. Півняче «ку-ку-рі-ку-у-у!» зливалося з ніжним співом солов’я й скрекотінням сороки. Максиму було незвично. Туга стиснула його серце. Немає мами, немає улюбленої кімнати, немає голуб’ятні. «Час вставати, потрібно нагодувати голубів», — подумав хлопчик.

 

Фимко з нетерпінням чекав свого хазяїна. Голубок нудьгував. Раніше в місті він зі своїми братами й сестрами літав куди хотів, і тільки на ніч Максим зачиняв голубів, щоб ніхто не нашкодив його пернатим друзям. Але відколи вони приїхали в село, Максим не випускав птахів. Він годував, напував, гладив кожного птаха, розмовляв, лікував хворих, оглядав пташенят. Фимко сумував за блакитним небом, за чистим повітрям. Голуб сидів на жердинці, журливо схиливши голівку.

 

Фимко-дружок

Максим поліз на горище. Нагодувавши голубів і попестивши кожного, він, нарешті, узяв на руки Фимка. Хлопчик ніжно пригорнув голубка до щоки й промовив:

 

— Сьогодні я випущу вас політати. Але ти призначаєшся за старшого. Запам’ятай, тепер ми живемо тут, а не в місті. Це твій дім, тому вся голубина зграя повинна повернутися на це горище. Фимко подивився на хазяїна. Максим долонею притримував його за грудку й раптом відчув, як маленьке голубине серденько затріпотіло.

 

— Ти розумієш мене, — здогадався хлопчик, — ти все розумієш. Тоді послухай. Це тепер твій дім, погодься, він набагато кращий і просторіший, ніж міська голуб’ятня. Головне, що ми разом! Фимку, друже! Я хочу, щоб ти був зі мною. Ти звикнеш, тобі сподобається тут жити.

 

Фимко дивився на свого друга то одним, то другим оком, потім ніжно гулькнув.

 

— Мені здається, що ти згідний. Правда? Дай знати.

 

Голуб заворкотав. І вигляд у нього був уже не такий серйозний, швидше грайливий.

 

— Ну, тоді лети, — сказав Максим, відчиняючи дверцята горища.

 

Фимко й усі його побратими, молоді й старі, вилетіли й закружляли над домом.

 

Пацючок у гнізді голубки

Максим із захопленням дивився на зграю. Він міг би годинами спостерігати за нею, але раптом почув позаду шурхіт.

 

Хлопчик різко обернувся, й те, що він побачив, змусило його засміятися. Із солом’яного гнізда, у якому лежало два голубиних яйця, вилазив сонний пацючок. Він був увесь обліплений голубиним пухом. Пацючок, побачивши Максима, зупинився, запитально дивлячись на хазяїна. Звірок був готовий негайно зникнути, якщо щось піде не так. Але Максим, усміхнувшись, сказав:

 

— Виспався, добре тобі під крилом голубки? Тепло? Ну, ти й жук. Улаштувався як пан, удень тобі бенкет, уночі пухова перина... Гаразд, іди їж.

 

Пацючок немовби чекав запрошення, підбіг до годівниці й заходився гризти зернятка.

 

— Я бачу, — сказав Максим, — що ти мене теж добре розумієш. Шкода тільки, що твоя мова мені недоступна. Хотів би я знати, про що ти зараз думаєш.

 

Пацючкові теж хотілося, щоб хазяїн його розумів. Тоді він би багато чого розповів йому: про те, що він задоволений новим ситним життям, що одного разу заледве не потрапив у капкан, поставлений хазяйкою, що голуби дали йому притулок і навіть довірили обігрівати майбутніх пташенят, доки мама-голубка розминається на волі. Але найбільше йому хотілося розповісти про те, що він побачив там, у ямі, куди Максим провалився.

 

Якби Максим тільки розумів пацючка! Але Максим не розумів, тому що з того часу, як Єва надкусила плід життя й смерті, люди перестали розуміти звірів. Та що там звірів, люди перестали розуміти одне одного, а головне — вони перестали розуміти Бога. Але про це Максиму ще належало дізнаватися в процесі дорослішання.

 

Змовники

— Максиме! Агов, де ти? — це Пашка зранку вирішила відвідати друга.

 

Максим швиденько зліз з горища й підбіг до хвіртки.

 

— Тихіше, тітка почує!

 

— Вона тебе лає за мене? — запитала дівчинка.

 

— Ні, лає, тільки коли ледарюю.

 

— А-а-а... так я ж у справі. Мама сьогодні знову їде до міста, там у неї справи якісь. Попередила, що повернеться пізно. Давай сьогодні спустимося в яму.

 

— Тітка заборонила туди лізти, боїться, що земля й далі обсипатиметься, — сказав Максим.

 

— Подумаєш, заборонила. Мені теж мамка на вулиці бігати заборонила. Так хто ж довідається? Тітка твоя теж у місто їде. Вони разом о десятій автобусом вирушають і повернуться тільки пізно ввечері.

 

— Максиме! — покликала раптом тітка Тоня.

 

— Іду! — гукнув Максим, а Пашці прошепотів: — Потім поговоримо.

 

— Гаразд. Я прийду, коли вони виїдуть.

 

— Давай!

 

Пашка побігла, а Максим пішов до тітки.

 

Алла Алексєєва

<< попередня    пригода    наступна >>