• Русский
  • Українська

Для всього свій час, або Що Андрій зрозумів без слiв

Для всього свій час, або Що Андрій зрозумів без слiв

 

Настала зима, шоста в житті Андрія. І хлопчик уже встиг переконатися, що кращої пори року немає. А знаєте, чому? Тому що лише взимку можна покататися на санках. От і цього року, щойно на землю лягли перші сніжні пушинки, Андрійко почав збиратися на гірку.

 

Особливий сніг

— Куди це ти? — почувши шурхіт у коморі, визирнув із кімнати Денис. Він був старшим від свого брата на цілих чотири роки, і ви, звичайно, уже порахували, скільки йому сповнилося років.

— Я у двір, — відповів Андрій. — Не знаєш, де мої санки?

— Тато поставив їх на найвищу полицю. Ми не дістанемо, — Денис по-дорослому схрестив руки на грудях, спостерігаючи за спробою брата доплигнути до бажаного предмета. — Краще зачекаємо батьків, а то ще звалимо щось собі на голову. Бачиш, скільки нагорі всього всякого!..

Андрій зажурився:

— То що, чекатимемо до вечора?!

 

Йому вкрай не терпілося проїхатися з гірки. Він же стільки місяців чекав на сніг! Так, у листопаді земля злегка покривалася пухнатою ковдрою, але це не рахується. Тоді в Андрія боліло горло й мама веліла сидіти вдома. А зараз усе інакше. Хлопчик почувається добре. До того ж зимовий сніг йому завжди здавався особливим.

 

Що підійде замість санчат?

— Та ти не журись, — підійшов до вікна Денис. — Якраз до вечора снігу буде більше. Зараз ще рано кататися: санки сковзати не будуть.

— А що тоді буде сковзати?..

 

Андрій поставив неправильне запитання. Він узагалі підійшов до проблеми не з того боку. Сподіваюся, ви розумієте, що не варто було поспішати на гірку, коли, по-перше, нікому дістати санчата, по-друге, снігу для катання ще недостатньо, а по-третє, батьки на вулицю ще нікого не відпускали! А наш приятель почав обмірковувати, чим би йому замінити свій улюблений зимовий «атракціон».

 

— А якщо перевернути табуретку? — запитав він Дениса.

— Та ні-і-і! — заперечив брат. — Відразу перекинешся.

— А якщо до ніжок прив’язати нашого Джона, — подивився на собаку Андрій. — Нехай він потягне мене вниз! Точно! У нас же є дитяча пластмасова табуретка. Вона легка! 

 

Схитрував із собакою

Джона ця ідея анітрохи не втішила, і він поспішив сховатися під журнальний столик. Тягти за собою з гірки Андрія, та ще на переверненій табуретці?! Як після цього взагалі на вулицю виходити? Усі дворові собаки засміють! От якби просто погратися в квача...

— А де Джон? — здивувався хлопчик, побачивши, що собаки немає на місці. — Джоне? Сюди! До мене!

Чотирилапий друг показуватися не збирався, але хіба сховаєшся від упертого хлопчиська! Андрій, звичайно, знайшов його й почав умовляти:

— Джоне, ми підемо з тобою гуляти! Побігаємо, пограємося... На вулиці так цікаво!

— Думаєш, йому хочеться катати тебе з гірки на табуретці? Котам на сміх! — Денис збоку спостерігав за ними. — Це тобі не віслюк і не поні!

— Ну, то покатай мене ти! — з надією поглянув на нього брат.

— Гаразд, коли випаде більше снігу й батьки дадуть нам санчата, — відповів той.

 

Андрійкові так сильно хотілося на гірку, що він вирішив не чекати цього й усе-таки спробувати покататися по-своєму. Так, і саме зараз!

— Джоне, ходімо, я покатаю тебе, — схитрував він. — Діти катаються на санчатах, а собаки — на перевернених табуретках. Пацани у дворі казали, що твоїм друзям це подобається.

Джон від подиву підвів голову, дивлячись на Андрія з легкою недовірою. Невже правда? Тоді інша річ! Джон ніколи в житті не катався з гірки. Спасибі, Андрійку!

 

Вези!

Андрій одягся, узяв пластмасову табуретку й разом із Джоном вийшов у двір. Сніг продовжував іти, але подекуди земля ще проглядала з-під тонкого покривала. Хлопчик перевернув свої «чудо-санки» — і в них, очікуючи обіцяного атракціону, ускочив Джон.

— Стій, дружище, — сказав Андрій. — Виходь! Я спочатку перевірю, як буде їхати.

Звичайно, хлопчик знову схитрував. Коли пес звільнив табуретку, Андрійко зробив на кінці повідця петлю й накинув її на дві ніжки. Не встиг Джон здивуватися, як хлопчик уже сидів у незвичайних «санках» і командував:

— Тягни мене вниз! Вези!

«А, перевірка!» — подумав Джон і з передчуттям швидкої собачої радості рвонув уперед. Він навіть не помітив, що в перші ж секунди табуретка лягла на бік і маленький хазяїн випав із неї. Так і проволочив порожній предмет до підніжжя гірки. Андрійко ж стояв нагорі, потираючи забите плече. Він зрозумів: ідея не вдалася.

 

Де Джон?

Удома Денис зустрів його смішками:

— Що, накатався? А я тобі каза-ав!

— Снігу мало. А ще Джон возити не вміє, — Андрійко спробував виправдатися. 

— А де Джон?!

...Хлопчаки вибігли у двір, гукаючи свого кошлатого улюбленця. А що, як Джон образився на Андрія й ніколи не повернеться? Адже господар обдурив його! На щастя, далеко бігти не довелося: собака сидів біля хвіртки, не бажаючи входити. А поруч... Ой!.. Поруч стояли батьки, марно запрошуючи його додому.

— Що трапилося? — суворо запитав тато. — Хто випустив собаку? Чому Денис без пальто? Андрію, а ти далеко зібрався?

 

Усе на своїх місцях

На всі запитання брати відповіли вдома. Андрійко попросив у батьків пробачення за самочинство, а в Джона — за обман. Уранці, коли під ногами вже поскрипували замети, уся сім’я вийшла на гірку. Звичайно, із санчатами! Як ви думаєте, хто прокатався першим? Андрійко? Денис? Звичайно, що Джон! Адже Андрій йому ще вчора пообіцяв!

— Ого, як здорово сьогодні кататися! — вигукнув хлопчик, обій­маючи собаку, коли вони разом летіли на санках униз.

 

«Надалі не квап подій! — сказав йому Джон, лизнувши руку на знак повного примирення. — Для всього свій час. І нікого не обманюй, будь ласка…»

Це Андрійко зрозумів без слів.

 

Олена Гармель

 

    << попереднє    оповідання    наступне >>