• Русский
  • Українська

Бiла Зірка i Ранкове Сонце

Улітку народилося лоша. Зовсім чорне, тільки на лобі була невелика біла плямка, схожа на зірку. Тому його й назвали — Біла Зірка.

 
Викрали у батьків
До осені Біла Зірка підріс, зміцнів, але він ще не міг скакати так швидко, як його мама Біла Хмара й тато Чорна Стріла. Але він знав, що він — вільний, гордий кінь і ніхто йому не указ.

 
Та одного разу прийшли люди й упіймали молодих лошат. А дорослі коні поскакали. Тільки Біла Хмара кружляла, намагаючись знайти спосіб урятувати Білу Зірку. Але так і не змогла нічого вдіяти. Довго потім індіанське плем’я чуло її сумне іржання.

 
Потрібні тато і мама
Білій Зірці теж було дуже самотньо без мами й тата, як і всім дітям на світі, навіть якщо їм уже чотири або дванадцять років. А Біла Зірка був усього лише лошам-підлітком. І йому потрібна була мама, щоб утішила й обласкала його, і тато, що захистить від хижаків. Тільки від людини коні не могли врятуватися.

 
Яблука, сухарі і тихі пісеньки
Люди не подобалися коникові. Він сердився на них. У Білої Зірки була наполегливість матері й гордість батька. Тому нікому не вдалося його приручити. Лише одна людина дивувала його — хлопчик на ім’я Ранкове Сонце. Він завжди всміхався, співав пісеньки й ніколи не сердився — навіть тоді, коли лоша намагалося вкусити його.

 
Щодня хлопчик приносив Білій Зірці яблука, сухарики й сушені ягоди. Спочатку лоша відмовлялося від частувань, било копитами, намагаючись поранити хлопчика.

 
Але поступово хлопчик почав йому подобатися. Він прислухався до його пісеньки, щоправда, нічого не розумів у людській мові. Мелодія й тихий ніжний голос йому сподобалися. Лоша підійшло ближче до хлопчика, потім ще ближче.

 
Нарешті воно торкну­лося своїми оксамитовими губами руки хлопчика. Ранкове Сонце розтиснув кулачок. У долоні в нього було солодке яблуко. Біла Зірка акуратно взяв його й солодко захрумтів. Коли він з’їв частування, то ласкаво доторкнувся до чубатої голови, начебто сказав: «Спасибі».

 
Тільки Ранкове Сонце!
Відтоді хлопчик і лоша потоваришували. Біла Зірка їв тільки з рук хлопчика. Дозволяв йому вилазити на спину. А під кінець року це був уже молодий і гарний кінь.

 
Біла Зірка погоджувався орати землю, тільки якщо спереду йшов Ранкове Сонце. Так гордий кінь підкорився хлопчикові. А Ранкове Сонце піклувався про свого чотириногого друга.

 
Якщо навчитися підкорятися
Ми теж іноді схожі на таких гордих лошат, тому страждаємо. А от якщо ми підкоримося, як Біла Зірка, то будемо завжди захищені, нагодовані й приголублені.

 

Алла Алексєєва