• Русский
  • Українська

Адель та Болик

 

Карен і Артем навчаються в одному класі й живуть у сусідніх будинках. Увечері, відразу після уроків, вони часто гуляють разом, виводячи своїх собак побігати надворі. Кожен із них всією душею упадає коло волохатого вихованця, проте, як не дивно, саме тому між хлопцями іноді траплялися суперечки.

 


Два улюбленця

 

Річ у тім, що Карен постійно хвалився своєю породистою собакою. Адель знала команди господаря й уміла їх виконувати. Вона завжди посідала перші місця на виставках і здобула чимало медалей. До собаки в родині ставилися, немов до царської персони. Адель це розуміла й на сторонніх дивилася дещо зверхньо, наслідуючи поведінку людей, що пишалися нею. У дворі її ніхто не пробував погладити: адже було ясно, що Карен навіть не дозволить до неї підступитися.

 

— Кращої собаки, ніж моя, у цілому світі не знайти! — запевняв він. — Знаєте, який іменитий у неї родовід! Це вам не який-небудь Болик!

 
Так, у Артема був звичайний дворовий пес. Він теж прекрасно розумів свого господаря, та за все своє життя не удостоївся жодної медалі. Болик і сам, напевно, розумів, що дворнязі не місце на виставці собак. Він був присадкуватий, неквапливий. Артемків пес завжди залишався спокійним і не втручався у чвари одноплемінників. Коли якась собака починала до нього задерикувато гавкотіти, він уважав за краще не звертати уваги, щоб не розпалювати сварку. Тільки Аделі у відповідь міг кілька разів неголосно гавкнути, мовби кажучи: «Гарного вам настрою! Сьогодні такий чудовий день!»

 
Загалом, як і господар: не задирав носа, до всіх ставився по-товариському й у всьому помічав лише хороше. А люди, бачачи його задоволений оскал, відразу симпатизували Болику. Уся сусідська малеча поспішала погладити кошлатого Артемкового друга й чим-небудь почастувати.

 
 

Дворняга — друг?

— Не розумію, навіщо тобі дворняга? — не раз говорив приятелеві Карен. — Ти навіть не знаєш, хто її батьки. Краще заведи таку, як у мене. Поглянь, яка у Аделі спинка! А шерсть, масть!.. Вона й бігає швидше за всіх!

 
— Як можна віддати друга? — спокійно заперечував Артем. — Болик такий ласкавий песик! Він не знає своїх батьків, та я для нього найдорожчий на світі!

 
— Артемку, ти просто зовсім не розумієшся в собаках, — махнув рукою Карен. — Не хочеш бути хазяїном чемпіона — заведи кішку: тоді немає різниці... Та тільки теж породисту!

 
— Та справа ж не в родоводі, — знову не погодився Артем. — Добрішого за Болика я нікого не зустрічав!

 
— Велике диво! А я спеціально навчаю Адель огризатися. Терпіти не можу, коли собака біжить кожного облизувати! Вона має захищати господаря й бути завжди на варті!  

 
Потрібна допомога!

Поки хлопці сперечалися, їхні улюбленці так захопилися прогулянкою, що віддалилися від хазяїв, а один одного втратили з виду. Адель сама не помітила, як забігла до чужого двору, де на неї вже точно не чекали. Назустріч зухвалій незнайомці вибігли три сторожові собаки.

 
Роззирнувшись навсібіч, Болик помітив, що на іншій стороні дороги назріває конфлікт і поспішив до своєї супутниці. Почувши несамовитий гавкіт, прибігли також Артем і Карен. Утім гавкали тільки люті сторожихи. Адель помітно розгубилася. Від гордої постави та впевненого погляду не лишилося й сліду...

 
— А якщо вони поранять мою Адель? — перелякано прошепотів Карен. — Що ж мені робити?

 
— Ну що ти, вона постоїть за себе, — намагався заспокоїти його приятель.

 
— Авжеж, постоїть… Дивися, як підібгала хвоста...

 
Адель вискалилася, та по усьому було видно, що захищатися вона не готова. Супроти лютої сторожової команди вона й справді мала якийсь безпорадний вигляд.

 

Оце так собака!

Невідомо, чим би все закінчилося, якби за чарівну чемпіонку не заступився непоказний песик. Болик рішуче прорвався крізь грізний «трикутник» і став поряд з Аделлю. Обвівши поглядом оточуючих собак, він непорушно виструнчився, усім своїм виглядом показуючи, що готовий постояти за себе й свою титуловану сусідку. З таким захисником Адель посмілішала — перестала тремтіти й випрямилася.

 
Відчувши, що непрошені гості готові дати їм відсіч, сторожихи не наважилися кинутися в сутичку. Погавкавши для годиться ще трохи, вони потихеньку відступили. А за хвилину Болик та Адель уже стояли одні. Розвернувшись, вони побігли до своїх хазяїв.

 
— Оце так собака! — вигукнув Карен. — Який вірний, відважний, надійний друг!

 
— Адель молодець, що подолала свій страх, — погодився Артем.

— Я говорю про твого Болика, — зніяковіло уточнив приятель і вперше простягнув дворнязі руку.

 
Піднявши від подиву вухо, пес дружелюбно подав Карену свою волохату лапу.

 
Після цього випадку хлопці ще більше здружилися. Пригода, що трапилася, навчила їх нікого не судити за зовнішністю або становищем у суспільстві. І це ще не всі уроки! От, наприклад, що з цієї історії виніс для себе ти, читачу?

 
Якщо любиш свого собаку, то люби й інших.
 
 

Хто є хто, можна дізнатися лише за вчинками, особливо в складних ситуаціях

 

Олена Гармель

 

 

    << попереднє    оповідання  •  наступне >>