Діти з обмеженими можливостями за шкільною партою
Надія Доля
Перспектива 21/3
«Одного разу я стала свідком такої ситуації. Це відбувалося на дитячому майданчику. Гралися діти, і серед них був дорослий хлопець, але рівень його розумового розвитку відповідав віку восьми-дев’ятирічної дитини. Мені було боляче дивитися, як хлопчаки знущалися з нього. Цей юнак досить швидко зрозумів ставлення до себе. Ми почали з ним спілкуватися, і він запитав: «Чому вони такі злі?..»
У житті кожної дитини рано чи пізно настає момент, коли вона потрапляє у середовище, відмінне від її сім’ї, і змушена адаптуватися до нових умов. Але іноді така адаптація стає надто болісною, особливо, коли дитина має певні вади або особливості розвитку, як наприклад, синдром Дауна.
На жаль, труднощі виникають не лише на рівні дитячого колективу, що можна було б «списати» на емоційну незрілість, наше суспільство загалом не готове адекватно сприймати таких людей і приймати їх як рівноправних членів соціуму».
Своїми роздумами ділиться Наталія Ліщук — педагог-психолог, координатор проекту «Перспектива 21/3», один із організаторів експериментального класу «Радість», де навчаються діти з обмеженими можливостями.
Наталіє Іванівно, розкажіть, будь ласка, що таке «Перспектива 21/3»?
— Це назва проекту, який у XXI столітті передбачає надання життєвої перспективи дітям із трисомією 21 пари хромосом (синдром Дауна) в Україні. Мета проекту — щоб діти з обмеженими можливостями, досягнувши повноліття, не сиділи в чотирьох стінах, а могли працювати відповідно до свого рівня навченості, своїх можливостей, здібностей, професійної підготовки, а також, якщо змога, самостійно проживати. Тобто вести повноцінний спосіб життя.
— І першою сходинкою в досягненні цієї мети стало відкриття експериментального класу «Радість» на базі школи-інтернату № 26 м. Києва?
— Так, 1 вересня 2011 року п’ятеро наших діток (троє діток із синдромом Дауна і двоє діток, які потребують корекції розумового розвитку) разом з рештою першокласників сіли за шкільні парти. Здійснилося те, що виношували роками: діти із синдромом Дауна стали справжніми школярами. Адже для багатьох батьків, які виховують дітей із синдромом Дауна, навчання в школі здавалося, а можливо, ще здається нереальним. Таких дітей або взагалі не брали до школи, або вони перебували на індивідуальному навчанні. Тобто були виокремлені з дитячого середовища.
— З якими найбільшими проблемами стикаються діти з синдромом Дауна та їхні батьки?
— Наразі я спілкуюся з такими батьками, які вірять у своїх дітей, не залежать від думки оточуючих і роблять усе можливе та неможливе для того, щоб їхні діти досягли успіху, реалізували свої можливості, здібності. Вони роблять своїх дітей щасливими. Ці батьки не сприймають своїх дітей як прокляття, а як благословення. Але якщо вийти за межі нашого кола, то, звичайно, почуєш принизливе: «Клас Даунів». Спочатку мене це ображало й обурювало. Тепер я спокійно реагую на ці слова, вони мене не хвилюють. Навпаки, мені шкода людей, які так думають, у них просто обмежений кругозір та надто низький рівень емоційного сприйняття оточуючого світу.
— А якими для Вас є ці діти?
— Ці діти не мислять зла, вони добрі, люб’язні. Їхня характерна риса — це впертість. Але якщо її розглядати як наполегливість та цілеспрямованість і правильно спрямувати, то можна використати для досягнення значних успіхів у навчанні, у формуванні навичок та вмінь, необхідних у повсякденному житті.
Такі діти послідовні. Їм важко орієнтуватися в часі, але якщо їх навчити певному алгоритму дій, то потім уже в них можна повчитися впорядкованості та послідовності.
У цих дітей дуже розвинене почуття емпатії. Вони здатні пожаліти, приголубити. Це дуже ніжні та уважні дітки. Надзвичайно чутливі й тонкі психологи. Такі діти відчувають, як до них ставляться. Їм важливо усвідомлювати, що їх люблять та приймають такими, якими вони є.
— Що може допомогти оточуючим прийняти й полюбити таку дитину?
— Бажання й усвідомлення того, що це також творіння Боже. А ще — звільнення від стереотипів. Чому люди сахаються, стороняться людей з обмеженими можливостями? Можливо, зовсім не тому, що вони нехтують останніми, а тому, що просто не вміють себе з ними поводити, не знають, як будувати з ними стосунки, про що можна з ними поговорити — вони бояться відчути свою неспроможність. Для того щоб цього навчитися, треба просто дізнатися більше про людей з обмеженими можливостями, про особливості їхнього розвитку, про їхні інтереси, адже вони у них є, і спробувати почати будувати стосунки, відгукуватися на їхні потреби.
— Чого можуть досягнути діти з синдромом Дауна, якщо з ними правильно займатися?
— І.П. Павлов казав: «За хорошого методу і не дуже талановита людина в змозі зробити багато. А за поганого і геніальна людина буде працювати даремно».
Діти із синдромом Дауна проходять ті ж самі етапи розвитку, що й діти без зайвої хромосоми у їхніх клітинах, але повільніше, формування певної навички, засвоєння певних знань розбивається на декілька кроків. Тобто, ми повільніше підіймаємося на вершину гори. Головне для них — це відчути успіх, тоді зростає їхня мотивація та продуктивність, вони стають упевненішими.
— Яким буде наступний крок у вашій роботі? Про що мрієте?
— Народний педагог Г.С. Сковорода писав: «І мріяти, і думати... Мріяти легко та приємно, а думати важко...» Я вважаю, що і ми, педагоги, і батьки, мріємо про одне. Ми дуже хотіли б побачити наших вихованців дорослими, незалежними, щоб кожен із них зайняв своє робоче місце, став корисним для оточуючих, які б відчули в ньому потребу.
Але мрії залишатимуться мріями, якщо ми не будемо думати та усвідомлювати кінцевої мети нашого проекту «Перспектива 21/3», плануючи свої дії для її досягнення. На черзі, по-перше, створення такої моделі спеціальної освіти, яку могли б застосувати в інших регіонах України, по-друге, професійне зростання спеціалістів, які б змогли навчити інших.
